Наголошую...

Продовжую говорити про мову і мовлення в нашому телерадіоінформаційному просторі*

На́голос — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм же його виступає голосний звук. 18 квітня україномовні канали, розповідаючи про виставку гетьманських атрибутів, чомусь знехтували орфоепічними номами, засмітивши ефір словосполученннями „атребутика ге́тьманської влади” (1-й національний), „ге́тьманські клейноди” (1+1). Український наголос рухомий, тобто він може пересуватися з одного складу на інших у різних формах того самого слова, як-от: ге́тьман, ге́тьманів, але гетьма́нство, гетьма́нський, гетьма́нщина. Чи доводилось вам чути неправильну вимову назв держав, наприклад, Бі́лорусь, Молдова́, Росія́ ... тощо? Навряд. Однак і російською, і українською чуємо (і в ефірі також): Укра́їна, укра́їнець, укра́їнець. Це – діалектичний наголос, а з погляду літературної мови – застарілий. Сучасна акцентуаційна норма – наголос та третьому сладі: Украї́на, украї́нець, украї́нський. Словник-довідник „Складні випадки наголошення” (К.1995) розрізняє також поняття укра́їна, -и (окраїна держави, краю) і Украї́на, -и (країна). Наголос у російській літературній мові такий самий: „украинский (устар. укра́инский) (Д.Э. Розенталь, М.А. Теленкова „Словарь трудностей русского языка, М., 1981). *Користуюсь книгою Тетян́́и Мельник „Вузлики на пам”ять. Нотатки про ЗМІ початку століт́тя”